У Семенівці, що стоїть над Ревною, вся промисловість трималася на дереві, цеглі й торфі. Ніщо в цьому поліському райцентрі не натякало, що народжений тут 1936 року хлопчик колись писатиме книжки про апарати, у яких велика хімія вирощує кристали солі, і що його розрахунки застосують на шести заводах від Черкас до Сибіру.
Анатолій Петрович Врагов народився 28 листопада 1936 року в родині службовця. Семенівка тоді була селищем міського типу і четвертий рік мала статус районного центру Чернігівської області – його надали 15 жовтня 1932-го.
Саме поселення на той час доживало третє століття. Козацьку слободу заклав 1680 року полковник Стародубського полку Семен Самойлович, від чийого імені й пішла назва. До 1861 року Семенівка була приватною власністю Самойловичів та їхніх нащадків, а перепис 1901 року нарахував тут понад п’ятнадцять тисяч мешканців – майже втричі більше, ніж живе сьогодні.
Далі в біографії – розрив, який джерела не пояснюють: середню школу він закінчив 1954 року в Ромнах, за двісті кілометрів на південний схід. Родина виїхала, і документального сліду того переїзду немає.
Куди він піде далі, вирішив Київ. 1959 року Врагов закінчив факультет хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту за спеціальністю «Машини та апарати хімічних виробництв» і став інженером-механіком.
Ще студентом, з 1958 року, він працював конструктором на київському заводі «Більшовик» – тому самому, що робив обладнання для хімічної промисловості.
Потім була дорога, звична для радянського інженера: розподіл. Три роки в Кемеровській філії Державного інституту азотної промисловості, далі дев’ять років у Кузбаському політехнічному інституті – завідувач лабораторії, старший викладач, доцент. 1969 року він захистив кандидатську в московському хіміко-технологічному інституті.
1971 рік розділив його життя навпіл. Врагов приїхав у Суми, до тодішньої Сумської філії Харківського політехнічного інституту, і залишився там на тридцять сім років – до кінця.
Починав він не з лекцій, а з верстата. За свідченням кафедри, роботу він розпочав із розбудови лабораторії процесів і апаратів: за короткий час розробив, виготовив і ввів у навчальний процес сім навчальних установок, до кожної написав методичні вказівки. Тобто студенти вперше побачили, як те, про що їм розповідають на дошці, поводиться в металі.
Далі він читав «Процеси та апарати хімічних виробництв», «Основи наукових досліджень», «Техніку низьких температур», а на початку дев’яностих – «Процеси та апарати природоохоронних технологій». Останній курс з’явився тоді, коли слово «екологія» щойно перестало бути лайливим.
Головна його тема звучить сухо: масова кристалізація солей із розчинів. Насправді це про дуже земну річ.
Коли завод виробляє мінеральне добриво, сіль треба не просто отримати з розчину, а виростити кристалами потрібного розміру. Від того, які вони, залежить, чи буде добриво сипким, чи злежиться в камінь, скільки енергії з’їсть виробництво і скільки піде у відходи. Апарат, у якому кристали ще й розділяються за розміром, у технічній літературі називають кристалізатором із класифікацією. Саме йому Врагов присвятив життя.
1988 року в Києві вийшло його «Проєктування і розрахунок кристалізаційних установок з класифікуючими кристалізаторами», а 1998-го – «Класифікуючі кристалізатори: основи теорії та розрахунок». На кафедрі, де він працював, цю книжку називають такою, що не має аналогів у технічній літературі.
Наука для нього не закінчувалася на папері. Паралельно з викладанням він керував госпдоговірними роботами, і результати впровадили на шести хімічних підприємствах – у Черкасах, Донецьку, Кемерові, Березниках та інших містах.
За цим формулюванням стоїть робота, якої в наукових біографіях зазвичай не видно: господарський договір із заводом означав, що інженер приїздить на виробництво, міряє, рахує, переробляє апарат і відповідає за результат перед цехом, а не перед вченою радою.
Загалом – понад сто вісімдесят наукових праць: вісім книг, близько сімдесяти статей, вісімнадцять авторських свідоцтв на винаходи. Докторську він захистив аж 1993 року в рідному КПІ, професором став 1995-го, а в 1998-му очолив кафедру хімічної техніки та промислової екології й керував нею п’ять років.
Кафедру, яку він очолював, до нього майже тридцять років вів професор Борис Холін, а після Врагова, з лютого 2003-го, – професор В. І. Склабінський. Сам Врагов з посади завідувача не пішов на пенсію: він повернувся до професорської ставки й працював далі.
Помер Анатолій Врагов 31 грудня 2008 року в Сумах, за кілька годин до Нового року.
Семенівка вже дарувала країні інженерів: звідси Василь Будник, який будував ракети разом із Корольовим. Врагов працював у галузі, що не дає ні орденів, ні хронік, – у тій, де успіх вимірюється тим, що на заводі менше злежується добриво і менше йде в трубу.
Джерела:
Вікіпедія, «Врагов Анатолій Петрович» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Врагов_Анатолій_Петрович
Кафедра хімічної інженерії СумДУ, «Попередні завідувачі кафедри» – https://ce.sumdu.edu.ua/pro-kafedru/zaviduvachi-kafedry/
Вікіпедія, «Семенівка» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Семенівка
Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – Суми: АС-Медіа, СумДУ, 2003. – С. 93
Енциклопедія Сучасної України, стаття В. А. Хвороста про А. П. Врагова – https://esu.com.ua/
Світлини: з Вікімедіа Коммонз та української Вікіпедії
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Семенівки, шкільні знімки середини минулого століття чи фотографії родини Врагових – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Семенівка» / «Місцеві медіа»