У селі Костобобрів на Семенівщині батько Ісаака Мазепи щороку переживав одну й ту саму церемонію. В день Полтавської битви місцевий священник прилюдно проклинав гетьмана Івана Мазепу – анафему, запроваджену Петром I і не скасовану Синодом аж до революції. Прохор Мазепа намагався змінити прізвище, щоб не стояти в церкві під час цього ритуалу. Не вдалося. Його син виросте, стане премʼєр-міністром Української Народної Республіки – і все життя нестиме прізвище, яке одним нагадувало про зраду, а іншим – про спротив.
Ісаак Прохорович Мазепа (16 серпня 1884, Костобобрів, Новгород-Сіверський повіт, Чернігівська губернія, нині Семенівська громада – 18 березня 1952, Аугсбург, Німеччина) – український політик, голова Ради Народних Міністрів УНР (1919–1920), міністр внутрішніх справ, доктор наук, ботанік, автор тритомних мемуарів «Україна в огні й бурі революції». Член УСДРП.
Ісаак Мазепа, портрет
Костобобрів, бурса, семінарія: шлях від селянського сина до революціонера
Костобобрів – невелике село на річці Коста, за пʼять кілометрів від нинішнього кордону з Росією. Засноване козаками Стародубського полку, назване, за переказами, через велику популяцію бобрів у тій місцевості. Наприкінці XIX століття тут жили козацькі нащадки, які давно втратили козацькі привілеї, але зберегли самосвідомість вільних людей. Батько Прохор – працьовитий хлібороб, який попри селянське становище дбав про освіту дітей. Ісаак був другим сином у багатодітній родині.
Жодного генеалогічного звʼязку з гетьманом Іваном Мазепою встановлено не було. Прізвище «Мазепа» на Чернігівщині зустрічалося нерідко – звичайне козацьке прізвисько, що стало родовим. Але щорічна церковна анафема перетворювала його на тавро. Сучасники відзначали: саме це прізвище – і щорічне приниження батька в церкві – сформувало в Ісаакові гостре відчуття несправедливості імперії щодо українців.
Прохор віддав сина до Новгород-Сіверського повітового духовного училища – бурси. Для селянської родини козацького походження це був один із небагатьох доступних шляхів до освіти. Далі – Чернігівська духовна семінарія. Мазепа згодом згадував її з огидою. За його словами, семінарія «готувала не пастирів, а слуг царя». Це була стандартна фабрика лояльності: російська мова, російська історія, російська імперська ідеологія. Але саме семінарії Російської імперії ставали інкубаторами революціонерів – той самий шлях пройшов Йосип Джугашвілі у Тифліській семінарії. Середовище, покликане виховувати покору, часто формувало протилежне.
1904 року Мазепа склав іспити на атестат зрілості при класичній гімназії – семінарський диплом не давав прямого доступу до університету. Сама необхідність перескладати іспити свідчила про жорсткість станових барʼєрів: семінарист мусив доводити, що заслуговує на університет, подвійною роботою. Того ж року вступив до Санкт-Петербурзького університету на природничі науки. Столиця імперії – і столиця українського студентського руху. Тут діяла Українська студентська громада, тут читали заборонені брошури, тут формувалися звʼязки, які через тринадцять років перетворяться на урядові кабінети.
Чернігівська духовна семінарія, історичне фото
Від Петербурга до Нижнього Новгорода: студент, марксист, агроном
1905 рік – перша російська революція, і Мазепа вступає до Революційної Української Партії. 1906-го – переходить до УСДРП, Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. Це була марксистська партія з національним забарвленням: соціальне визволення плюс українська автономія. Серед лідерів – Винниченко, Порш, Петлюра. Мазепа належав до катеринославської групи – центристсько-правого крила партії. Брав участь у виданні часопису «Вільна Україна», був делегатом третього нелегального зʼїзду УСДРП у Києві.
Університет закінчив 1910 року. У 1911-му проїхав з науковим стажуванням Австро-Угорщину, Німеччину, Данію, Швецію – вивчав сільське господарство. Потім – вибір, який виглядає несподівано для людини з політичними амбіціями. Мазепа поїхав працювати земським агрономом до Нижнього Новгорода. Далеко від України. Далеко від партійної роботи. Чотири роки – з 1911-го по 1915-й – він вирощував і досліджував рослини в російській провінції.
Це не втеча. У Російській імперії політично активних українців часто виштовхували на периферію. Земська агрономія була одним із небагатьох легальних занять, де людина з природничою освітою могла заробляти. Але цей період важливий: саме тоді сформувався «другий Мазепа» – не лише політик, а й учений-ботанік. Ця друга ідентичність проявиться через двадцять років, коли премʼєр-міністр у вигнанні писатиме лекції з морфології рослин.
1915 року Мазепа перебрався до Катеринослава (нині Дніпро), де працював у губернському продовольчому комітеті. Тут його застала революція 1917 року. І тут – далеко від рідного Костобоброва – він повернувся в політику.
Неможливий уряд: премʼєр-міністр країни у вагоні
Катеринослав 1917 року – велике промислове місто з металургійними заводами, робітничими кварталами, гострими соціальними контрастами. Ідеальний ґрунт для соціал-демократа. У травні Мазепа співорганізовував Український губернський національний зʼїзд Катеринославщини, який підтримав вимогу національно-територіальної автономії. У серпні – обраний депутатом міської думи та членом ради робітничих і солдатських депутатів. У березні 1918-го на Другому Всеукраїнському зʼїзді Рад у Катеринославі очолив українську соціалістичну фракцію і виголосив протестну промову проти більшовицької окупації. Це був публічний виклик – і ризикований крок у місті, де більшовики вже тримали владу.
Після створення Директорії наприкінці 1918 року Мазепа перебрався до Києва, став секретарем ЦК УСДРП. З квітня 1919-го – міністр внутрішніх справ в уряді Бориса Мартоса.
На посаді МВС Мазепа зіткнувся з найболючішою проблемою Директорії – єврейськими погромами. 1919 рік став катастрофою: козацькі отамани, частини армії УНР, місцеві банди – погроми ширилися по всій підконтрольній території. Мазепа організовував допомогу жертвам, направляв урядовців для припинення антисемітської агітації. Пізніше, у жовтні 1927 року, він свідчив на суді в Парижі у справі Самуїла Шварцбарда – людини, яка вбила Петлюру, звинувативши його в погромах. Мазепа захищав позицію, що Директорія боролася з погромами. Але саме нездатність зупинити їх завдала УНР непоправної репутаційної шкоди на міжнародній арені.
27 серпня 1919 року Мазепа став премʼєр-міністром. Момент був найгіршим із можливих. Україна одночасно воювала проти більшовиків, Добровольчої армії Денікіна, поляків і внутрішніх отаманів-анархістів на кшталт Махна. Територія стрімко скорочувалася. Армія потерпала від тифу, нестачі боєприпасів, дезертирства. У вересні–листопаді Мазепа виконував ще й обовʼязки міністра закордонних справ – просто не вистачало людей на всі посади.
Знаменитий жарт того часу: «У вагоні Директорія – під вагоном її територія». Уряд справді працював у залізничних вагонах, переїжджаючи з міста в місто. До листопада 1919-го територія УНР стиснулася до «трикутника смерті» – район Любар–Чортків–Камʼянець. 4 грудня на державній нараді уряд Мазепи визнав неможливим утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення про перехід до партизанської війни. 6 грудня розпочався Перший Зимовий похід – пʼять тисяч бійців під командуванням генерала Омеляновича-Павленка вирушили в рейд по більшовицьких тилах.
Мазепа наполягав на створенні професійної армії – «справжньої, добре вишколеної і озброєної», як він писав. Для соціал-демократа це була незвична позиція: більшість його однопартійців бачили армію як тимчасову необхідність, а не як інституцію. Але Мазепа розумів: без армії решта – конституція, парламент, земельна реформа – залишається папером. Уряд взяв курс на парламентську демократію і остаточно відмовився від ідеї «українського радянського варіанту» – спроби побудувати щось подібне до більшовицької системи, але з національним обличчям.
Критики з правого табору звинувачували Мазепу та УСДРП у тому, що їхні соціалістичні експерименти відштовхнули потенційних союзників серед заможних верств. Критики зліва – що він був недостатньо радикальним. Прихильники заперечують: він прийняв премʼєрство, коли інші відмовилися, і зберіг структуру уряду навіть у хаосі. Обидві оцінки мають підстави.
Уряд Української Народної Республіки, 1920
Варшавський договір: відставка через зраду довіри
Останнє засідання уряду Мазепи відбулося 15 лютого 1920 року в Камʼянці-Подільському. Але формальна відставка настала пізніше – у травні 1920-го – і причина була конкретною.
21 квітня 1920 року Симон Петлюра підписав Варшавський договір із Юзефом Пілсудським. Умови: Польща визнає незалежність УНР і надає військову допомогу проти більшовиків. Натомість Україна поступається Галичиною та Західною Волинню. Петлюра підписав договір таємно, без консультацій з урядом. Мазепа дізнався постфактум.
Для премʼєра це стало переломним моментом. Він не просто вважав умови несправедливими – він вважав, що Петлюра міг домовитися краще. Мазепа особисто зустрічався з Пілсудським і пізніше стверджував, що був переконаний: поляки готові були піти на поступки, якби переговори велися інакше. Але Петлюра поспішав і діяв за спиною.
Мазепа подав у відставку. Поступка Галичини Польщі – одна з найболючіших тем української історичної памʼяті. Уряд ЗУНР в екзилі протестував. Грушевський, Винниченко, Шаповал засудили договір. Мазепа опинився в одному таборі з ними – рідкісний випадок, коли він погоджувався з людьми, з якими зазвичай полемізував.
Його уряд замінив кабінет Вʼячеслава Прокоповича. На короткий час Мазепа обійняв посаду міністра земельних справ – займався питаннями земельної реформи, одного з ключових питань для селянської України. Але це вже була інерція. До листопада 1920-го він виїхав до Львова. Більше в Україну не повернувся.
Таємний ботанік: тридцять років в еміграції
Еміграція Мазепи – це окрема біографія, яка мало нагадує життя політика. Зі Львова, де він у 1920–1923 роках редагував партійні видання УСДРП, Мазепа переїхав до Праги, а потім – до Подєбрад у Чехо-Словаччині. І тут колишній премʼєр-міністр став доцентом ботаніки.
В Українській Господарській Академії у Подєбрадах Мазепа викладав морфологію рослин. Подєбради – невелике курортне містечко на схід від Праги, відоме мінеральними джерелами. Чехо-Словацький уряд Масарика надав тут притулок українським емігрантським інституціям: академії, інституту, культурним організаціям. Для десятків тисяч українських емігрантів міжвоєнна Прага стала інтелектуальною столицею – з університетами, видавництвами, науковими товариствами. Мазепа вписався в це середовище подвійно: як політик зі стажем і як науковець із природничою освітою.
1931 року захистив докторську дисертацію при Українському Вільному Університеті у Празі. 1934-го опублікував лекції з морфології рослин. 1944-го – монографію «Карпатські полонини», дослідження високогірних пасовищ Карпат. Людина, яка керувала урядом із залізничного вагона, двадцять років вивчала будову стебел і листків.
Це не було ексцентричністю. Мазепа закінчив Петербурзький університет як природознавець, працював агрономом до політичної карʼєри. Ботаніка була його першою спеціальністю – політика виявилася другою, вимушеною. В еміграції він повернувся до того, з чого починав. Але паралельно не залишав і політичну діяльність.
1936 року Мазепа принципово відмовився прийняти чехо-словацьке громадянство – зберіг статус політичного емігранта. Входив до виконавчого комітету Робітничого та Соціалістичного Інтернаціоналу. Писав. Головна праця – «Україна в огні й бурі революції 1917–1921»: три томи, опубліковані в Празі у 1941–1943 роках. Це одне з найважливіших мемуарних джерел про період Визвольних змагань – детальний, хоч і субʼєктивний запис подій від безпосереднього учасника. Історики цінують книгу за конкретику: протоколи нарад, дати, імена, логіку рішень. Водночас зазначають апологетичний характер – Мазепа природно представляв події з позиції УСДРП та Директорії.
Ще раніше, 1922 року у Львові, він опублікував «Большевизм і окупація України» – одну з перших аналітичних праць про більшовицьку експансію. Книга вийшла й німецькою мовою 1923 року – Мазепа розумів, що для міжнародної аудиторії потрібна інша мова.
У 1921 році до Львова приїхала його родина. Дружина Наталія з одинадцятирічною Галиною та маленькою Тетяною на руках таємно перетнула кордон через Збруч – їх провела тітка Ніна, жінка з досвідом конспірації. Цей перехід – окрема драма: жінка з двома дітьми, одна з яких немовля, через річку, яка була кордоном між радянською Україною і Польщею. Мазепа не бачив родину понад рік.
Зовнішність Мазепи сучасники описували однаково: вище середнього зросту, окуляри, чорні брови, козацькі вуса, сірі очі. Стриманий у поведінці. Зберігав усе життя специфічний сіверський говір – білорусько-українську суміш, характерну для Костобоброва та навколишніх сіл.
Конференція УСДРП у Подєбрадах, 1926, з Ісааком Мазепою
Бомби, призначені для Дрездена
14 лютого 1945 року американські бомбардувальники атакували Прагу. Ціллю був Дрезден – масовані бомбардування, які увійдуть в історію. Але частина літаків відхилилася від курсу. Бомби впали на житлові квартали Праги.
Під уламками загинула дружина Мазепи – Наталія Сингалевич-Мазепа, лікар-бактеріолог, родом із Камʼянця-Подільського. Разом із нею загинули двоє онуків. Наталії було 62 роки. Вони одружилися ще під час навчання в Петербурзі, разом пережили революцію, евакуацію через Збруч, двадцять років еміграції в Чехо-Словаччині. І загинула вона не від ворожої бомби, а від союзницької помилки. Бомбардування Праги 14 лютого 1945-го – малознаний епізод війни, затьмарений дрезденською катастрофою. Американські екіпажі збилися з курсу через погану видимість. Наслідки для Мазепи були незворотними.
Мазепа пережив дружину на сім років. Напередодні вступу радянських військ до Чехо-Словаччини він виїхав до Німеччини – спочатку до Регенсбурга, потім до Аугсбурга. Повернення в радянську зону означало арешт і, найімовірніше, розстріл: колишній премʼєр-міністр УНР був у радянських списках.
Старша дочка Галина – художниця, ілюстраторка, керамістка, художниця-мультиплікаторка – жила в Чехо-Словаччині до 1944-го, потім у Німеччині, а 1948 року емігрувала до Венесуели, де залишалася до смерті 1995 року. Її спогади про батьків стали одним із важливих джерел для біографів Мазепи. Молодша Тетяна залишилася в Європі.
Останній уряд: від Аугсбурга до ООН
У 1948 році, у віці 63 років, Мазепа став головою Виконавчого органу Української Національної Ради – фактично премʼєром уряду УНР в екзилі. Це був координаційний орган українських політичних сил за кордоном: емігрантські партії, громадські організації, культурні інституції. Реальної влади – жодної. Символічна тяглість державності – єдина функція.
У вересні 1948 року Мазепа підготував меморандум Генеральному секретарю ООН про боротьбу українського народу проти комуністичного режиму. Документ залишився без відповіді – холодна війна ще не досягла тієї точки, де західні уряди готові були публічно підтримувати українських емігрантів. Але сам факт звернення до ООН свідчив про масштаб амбіцій: Мазепа розглядав Українську Національну Раду не як емігрантський клуб, а як легітимний представницький орган.
1950 року заснував Українську Соціалістичну Партію – нову структуру на зміну довоєнній УСДРП. Партія була спробою обʼєднати українських соціал-демократів навколо оновленої програми, але реальний вплив залишався обмеженим – еміграція неминуче роздрібнювала політичні сили. Приблизно тоді ж Мазепа тяжко захворів. Останні роки провів в Аугсбурзі, баварському місті, яке знало його лише як літнього емігранта з окулярами і козацькими вусами.
Від жовтня 1946 року Мазепа також працював професором Українського Технічно-Господарського Інституту в Мюнхені. 1946-го опублікував двотомник «Підстави нашого відродження» – програмну працю про основи українського національного відродження. Навіть хворіючи, продовжував писати та організовувати.
Помер 18 березня 1952 року. Похований в Аугсбурзі 21 березня. За шістдесят вісім років він пройшов від Костобоброва через Чернігів, Петербург, Нижній Новгород, Катеринослав, залізничні вагони Директорії, Львів, Прагу, Подєбради – до баварського кладовища. Між цими точками вмістилися дві карʼєри (політик і ботанік), два премʼєрства (реальне і символічне), три томи мемуарів і монографія про карпатські полонини.
Вид на село Костобобрів Семенівської громади
Після нього залишилися книги. «Україна в огні й бурі революції» перевидали в Києві 2003 року видавництвом «Темпора» – через півстоліття після смерті автора. Три томи мемуарів, написаних премʼєр-міністром держави, яка існувала менше двох років, – і які залишаються одним із ключових джерел для істориків Визвольних змагань. Текст доступний онлайн на кількох українських електронних бібліотеках. Матеріали Мазепи зберігаються в Гарвардському архіві українських досліджень.
Костобобрів, де Прохор Мазепа не зумів змінити прізвище, стоїть на тому ж місці – 251 мешканець, за останніми даними. Село, яке дало Україні премʼєр-міністра, який керував державою з потяга, – і вченого, який присвятив двадцять років життя будові рослин.
Джерела
- ЕСУ – Мазепа Ісаак Прохорович
- Encyclopedia of Ukraine – Mazepa, Isaak
- УІНП – 1884: народився Ісаак Мазепа
- Локальна Історія – Ісак Мазепа: прізвище щось та й значить
- ArmyInform – 16 серпня 1884-го народився Ісак Мазепа
- SZRU – Ісаак Мазепа на чолі Виконкому
- Чтиво – «Україна в огні й бурі революції»
- Diasporiana – «Україна в огні й бурі революції», т. 1
- Вікіпедія – Мазепа-Коваль Галина Ісааківна
- Вікіпедія – Сингалевич-Мазепа Наталія
- Пилип Феденко – «Ісаак Мазепа» (1954)
- Вікіпедія – Костобобрів
Світлини: Wikimedia Commons (Public Domain), CC BY-SA 3.0
«Наша Семенівка» / «Місцеві медіа»
P.S. Шановні читачі, якщо у ваших родинних архівах збереглися старі фотографії Костобоброва, Семенівки, Новгород-Сіверської бурси або будь-яких місць, повʼязаних із цією історією – надсилайте на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Будемо вдячні за будь-які світлини, документи, спогади. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату. Зберігаємо історію разом.