Він мав усе, щоб прожити життя російського пана. Правнук гетьмана Розумовського, спадкоємець маєтку в Погорільцях на Семенівщині, вихованець столичної Академії мистецтв. А він узяв мідну дошку, кислоту й голку – і почав різьбити обличчя українських кобзарів, лірників та покинутих сільських жінок. Лев Жемчужников домалював те, що не встиг Шевченко.
Погорільці стоять на річці Ревні, притоці Снові, за двадцять кілометрів від Семенівки. Село старе – перша письмова згадка є в гетьманському універсалі 1704 року. У 1750-му Погорільці одержав у володіння гетьман Кирило Розумовський, і відтоді маєток переходив у спадок його рідні.
Кінець XVIII століття – володарем став Олексій Перовський, позашлюбний син графа Розумовського. Той самий Перовський, що писав під псевдонімом Антоній Погорільський, узятим від назви цього ж села. Далі маєток дістався його небожеві – Олексієві Толстому, майбутньому письменнику.
«Я вважаю Україну своєю справжньою Батьківщиною», – записав Толстой в автобіографії. Він приїздив до Погорільців майже щоліта, приймав тут двоюрідних братів Жемчужникових – Олександра, Володимира й Олексія, з якими вигадав літературну маску Козьми Пруткова.
А коли маєток перейшов у спадок ще одному родичеві, Левові Жемчужникову, село в глибині Чернігівщини побачило художника, який дивився на нього зовсім інакше, ніж попередні пани.
Лев Михайлович Жемчужников народився 14 листопада 1828 року в селі Павловці на Орловщині. З материнського боку – правнук останнього гетьмана України Кирила Розумовського. У 1849–1852 роках навчався в Петербурзькій академії мистецтв у Карла Брюллова та Олексія Єгорова.
А потім поїхав в Україну. У 1852–1856 роках жив у Погорільцях, згодом приїжджав сюди щоліта. Мандрував селами, записував пісні, малював з натури. Побував у Василівці, де гостював у матері Гоголя. Тоді ж уперше побачив Шевченкові твори – і вони перевернули його уявлення про те, що варто малювати.
Улітку 1856 року Жемчужников вирушив з Пантелеймоном Кулішем в експедицію по Україні. Куліш збирав усні перекази й документи, художник малював. Дружба з Кулішем протривала роками – Жемчужников не раз гостював у нього в Києві.
У маєтку де Бальменів у Линовиці художник зустрів своє єдине кохання. Дівчину-кріпачку звали Ольга, вона належала панам де Бальменам. Жемчужников кілька разів просив відпустити її на волю, щоб одружитися. Йому відмовили.
Тоді він викрав Ольгу й 1857 року емігрував за кордон. Українська дівчина стала його дружиною і вірним другом на все життя.
За кордоном художник пробув близько трьох років. Понад рік мандрував Італією, Грецією, Османською імперією, Палестиною, Сирією та Єгиптом, решту часу жив у Парижі й працював у майстерні художника Шарля Глейра. Але з думок не йшла Україна – ні київські передмістя, ні погорільські ярмарки, ні кобзарі на курних шляхах.
Про історію з викраденням дізнався Шевченко. 10 листопада 1857 року він записав у щоденнику: «Який милий оригінал має бути цей Л. Жемчужников, який би я був щасливий побачити цю людину, котра так щиро, нелукаво полюбила мою милу рідну мову і мою прекрасну, сердешну батьківщину».
Вони таки зустрілися – коли художник повернувся з еміграції. І потоваришували. Востаннє бачилися 1860 року, за кілька місяців до смерті поета.
Смерть Шевченка глибоко вразила Жемчужникова. Він був одним із перших, хто залишив нащадкам спогади про зустрічі з Кобзарем – «Спогад про Шевченка» вийшов уже 1861 року в журналі «Основа», єдиному україномовному часописі, який дозволяли друкувати в Російській імперії.
Але словом художник не обмежився. Ще 1844 року Шевченко почав видавати альбом офортів «Живописна Україна» – хотів показати світові українську історію, побут, краєвиди. Заслання й смерть обірвали задум.
Жемчужников вирішив довершити справу друга. Протягом 1861–1862 років він видав додатком до «Основи» сорок вісім офортів під тією ж назвою – «Живописна Україна». Кобзарі й лірники, жниці й покинуті жінки, козак у степу, хлопчик-жебрак – ті, кого академічний живопис не помічав.
Серед найвідоміших його робіт – картини «Кобзар» (1854), «Лірник у хаті» (1857), «Козак їде на Січ» (1857), графічні аркуші «Жниця», «Козак у степу», «Українка». Майже все – про Україну.
Погорільці лишалися для художника точкою тяжіння. У маєтку в нього гостювали брати Маковські – Володимир, Костянтин і Микола. Володимир Маковський навідувався на ярмарки в Погорільцях і Семенівці, а згодом написав картину «Ярмарок на Україні».
Наприкінці життя Жемчужников узявся за перо. Його мемуари «Мої спогади з минулого» відтворили картину життя чернігівських поміщиків і селян другої половини XIX століття – і сьогодні це джерело для дослідників Чернігівщини.
Лев Жемчужников помер 6 серпня 1912 року. Дошку з мідними офортами, різьблену колись у панському домі на Ревні, він залишив нам як подяку художника великому поетові – і як портрет України, яку так і не побачив завершеною Шевченко.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Погорільців, панського маєтку чи Ревні – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot