Хлопець із найпівнічнішого українськомовного села, який написав інструкцію, як досліджувати власне село

Тимоновичі стоять на правому березі Снова, за кілька кілометрів від кордону. Це найпівнічніше українськомовне село України – далі на північ українська мова вже не є мовою щоденного вжитку. 21 квітня 1906 року тут народився Максим Русаков. Через півстоліття він видасть у Києві двотомну книжку про те, як досліджувати таке село: його поля, його річку, його людей.

Село, у якому він зʼявився на світ, було старе. За переказами Тимоновичі заснували козаки в XVI столітті, перша письмова згадка належить до 1620 року, а на околицях лишилися городище й курганний могильник княжої доби. У 1859-му тут налічували 1481 жителя і 183 двори, стояла церква Святителя Миколая. За переписом 1897 року в селі мешкало вже 2023 особи – у 1970-х їх лишалося 854.

У такому селі шлях освіченого хлопця вів в одному напрямку – до міста. Русаков поїхав до Києва і 1929 року закінчив кредитний факультет кооперативного інституту. Того ж року його відрядили інструктором сільськогосподарського й державного банків аж до Хабаровська. Повернувся, 1931-го закінчив аспірантуру Київського інженерно-економічного інституту, а з 1933-го вже викладав економічну географію: асистент, потім доцент Вищої сільськогосподарської комуністичної школи, у 1933–34 роках – декан факультету свого інженерно-економічного інституту. Двадцять сім років – і вже декан.

Те, що відбувалося тоді в його рідному селі, у жодну біографічну картку не потрапило.

Національна книга памʼяті жертв Голодомору 1932–1933 років фіксує по Тимоновичах два імені за списками загиблих: Борздико Дорофій, 50 років, 1933 рік, голод. Борздико Лукерія, 50 років, 1933 рік, голод. Це не число померлих у селі – це те, що вдалося встановити документально й записати поіменно.

Чи доходило до Києва, що коїться вдома, чи писав хтось із Тимоновичів молодому доцентові, – джерела не кажуть нічого. Ми знаємо лише дві речі, поставлені поруч у часі: 1933 рік у селі й 1933 рік у його трудовій біографії.

Далі в його життєписі провал. Обидва довідники, які про нього писали, після 1934 року переходять одразу до 1946-го. Дванадцять років – Великий терор, війна, повернення – просто відсутні. Єдиний слід тих років у картці: орден Червоної Зірки 1943 року й медаль за перемогу над Німеччиною 1945-го. Отже, був на фронті. Де, ким, у яких боях – не написано ніде.

1946 року він знову в Києві: старший викладач педагогічного інституту, потім три роки завідувач кафедри географії, потім заступник директора Учительського інституту з наукової та навчальної частини. 1949-го захистив кандидатську – географічна характеристика Дрогобицької області, тобто щойно приєднаного заходу, який тоді треба було описувати з нуля.

З 1952 року він у Київському університеті – завідувач кафедри методики географії. Згодом доцент кафедри географії, ще згодом – кафедри економічної географії. З 1959-го працює в науково-методичному кабінеті заочної освіти, з 1961-го – доцент сільськогосподарської академії. Разом двадцять чотири наукові праці.

І серед них та, заради якої варто про нього згадати.

1958–1959 року видавництво «Радянська школа» випустило двома частинами його «Методику краєзнавчих досліджень населеного пункту та його околиць». Друга частина називалася «Історія населення і характеристика господарства». Це була інструкція для вчителя: як узятися за власне село – де шукати першу згадку, як рахувати двори й людей, як описати річку, ґрунти й те, чим село живе.

Людина з Тимоновичів написала методичку для тих, хто лишився в таких самих селах по всій країні. Через рік вийшов «Маршрут науково-географічних екскурсій по Києву і його околицях», ще через рік – «Київ – столиця Радянської України», книжка з назвою, яку доба вимагала.

Помер він 1970 року в Києві.

У статті про нього в українській Вікіпедії немає фотографії. В Openverse і на Вікісховищі – теж нічого. Портрет знайшовся всередині збірника «Чернігівчани в Київському університеті», виданого 2019 року: сторінка 283, стаття Ярослава Олійника, і поруч із текстом – невелике фото чоловіка середніх років у темному кітелі. Зображення лежить усередині PDF, тому пошуковики його не бачать.

Щоб знайти обличчя людини, яка написала інструкцію з краєзнавства, довелося зробити рівно те, чого вчила її книжка: піти не в пошуковик, а в джерело.

Тимоновичі сьогодні – прикордонне село, територія якого регулярно потрапляє під обстріли з боку Росії; влітку 2023 року їх фіксували разом із сусідніми Зорею і Карповичами. Село, уродженець якого вчив цілу країну описувати такі села, саме тепер потребує, щоб описали його.

Джерела:
Русаков Максим Григорович, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Русаков_Максим_Григорович
Чернігівчани в Київському університеті. – К., 2019. – С. 283 (стаття Я. Б. Олійника) – https://uaznavstvo.knu.ua/wp/wp-content/obushnyj_2019.pdf
Національна книга памʼяті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Чернігівська область – https://holodomormuseum.org.ua/wp-content/uploads/2019/10/chernigivska_obl.pdf
Тимоновичі, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Тимоновичі
Тимоновичі: історія села – https://ukrssr.com.ua/chernig/semenivskiy/timonovichi-semenivskiy

Світлини: з фондів Вікісховища та відкритих видань Київського національного університету і Музею Голодомору

P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Тимоновичів, Семенівки чи навколишніх сіл, шкільні знімки або документи – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot

«Наша Семенівка» / «Місцеві медіа»