Селянський син із Машевого, який малював живу літературу своєї доби з натури. Невідома історія Івана Пархоменка

Сьогодні село Машеве належить Семенівській громаді на півночі Чернігівщини – за крок від кордону, у тиші лісів між Новгород-Сіверським і Семенівкою. Сто п’ятдесят шість років тому тут, у звичайній селянській хаті, народився хлопчик, який за життя писатиме з натури живі обличчя своєї літератури – молодого Павла Тичину, Петра Панча, Андрія Головка, – а в Ясній Поляні застане за мольбертом навіть вісімдесятилітнього Льва Толстого. Звали його Іван Кирилович Пархоменко.

Іван Кирилович Пархоменко (7 (19) липня 1870, село Машеве Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії – 21 січня 1940, Москва) – український художник-портретист, поет і мемуарист. Учень Миколи Ге, Іллі Рєпіна та Жан-Поля Лорана. Автор великої портретної галереї письменників і митців кінця XIX – першої третини XX століття.

Енциклопедія Сучасної України фіксує походження сухо: «село Машеве Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, нині – Новгород-Сіверського району Чернігівської області». Адміністративно це Семенівська громада. Машеве лежить серед лісів верхньої Десни, на тій самій землі, що дала Україні Куліша, Дудка, Довженка, – землі, з якої традиційно вирушали в Київ, Петербург і Париж, щоб повернутися текстом, фільмом, полотном.

Про родину Пархоменків відкриті джерела майже не зберегли деталей. Селянські діти Чернігівщини 1870-х здебільшого осідали в тій самій хаті, з якої починалося життя. Іванові випало інакше: у нього виявився малярський хист, той самий, який у селі радше карали, ніж заохочували, – за олівець хлопець міг дістати від батька. Але хист пробився.

Перший серйозний учитель Пархоменка – Микола Ге, автор «Тайної вечері» і «Що є істина?», один із найбільших живописців доби, який під кінець життя оселився на хуторі Іванівському на Чернігівщині й там само помер. У Києві Ге вів рисувальну школу – і саме туди молодий Пархоменко прибився з Машевого. Це визначило все. Ге не вчив ремесла – він учив бачити людину. Пізніше про манеру Пархоменка напишуть: «вирізнявся рідкісною манерою малювання – без контуру, одразу клав мазки». Це традиція самого Ге: думати не лінією, а світлом.

У 1894 році Пархоменко вступив до Петербурзької академії мистецтв, до класу Іллі Рєпіна. Рєпін на той час був не просто професором – він був інституцією. Через його майстерню пройшли Сєров, Грабар, Білібін, Малявін. Учні згадували: Рєпін не правив роботи – він ставав поряд із мольбертом і починав малювати свою, а учні мусили встигати читати його руку.

Пархоменко встигав. Уже в академічні роки він почав те, що визначить його як майстра, – портрети сучасників. У Петербурзі винайняв майстерню на вулиці Велика Зеленіна, 26-б, невелику, з північним світлом, як годиться портретистові. Звідти почалася галерея, яка розросталася не одне десятиліття.

1906 року тридцятишестирічний Пархоменко поїхав до Парижа. Два роки – Академія Жуліана, приватна школа, з якої вийшло чимало майбутніх імен європейського мистецтва. Наставник Пархоменка – Жан-Поль Лоран, історичний живописець, член Французької академії, людина старої школи. У стінах Жуліана в різні роки навчалися П’єр Боннар, Едуар Вюйяр, Фернан Леже. Українець із Машевого опинився в одному з найвідоміших ательє Парижа.

Що він узяв із Парижа? Не моду – техніку. Свободу мазка, який не боїться лишатися мазком. Уміння писати швидко, з натури, за один сеанс – те, що зробить його незамінним для письменників, які не люблять довго позувати.

Повернувшись із Парижа, Пархоменко взявся за проєкт, який триватиме десятиліттями, – портретну галерею письменників. Енциклопедія Сучасної України говорить про понад дев’яносто робіт, разом же натурних портретів його пензля – понад дві сотні. Серцевина галереї – українська. Молодий Павло Тичина. Петро Панч, один із основоположників української радянської прози. Андрій Головко, майбутній автор «Бур’яну» і «Матері». Борис Лазаревський, прозаїк, син чернігівського історика Олександра Лазаревського. Окремо стоїть жанрове полотно «Тарас Шевченко в майстерні»: Шевченка, що помер за дев’ять років до народження художника, Пархоменко відтворив за фотографіями й прижиттєвими зображеннями. Писав він і російських літераторів своєї доби, та центром галереї залишалися свої.

Серед його моделей був і Лев Толстой: улітку 1909 року Пархоменко приїхав у Ясну Поляну й за вісім сеансів написав письменника з натури, а враження виклав у спогадах «Три дні у Толстого». У цьому вся суть його методу – не переписувати обличчя з фотографії, а садовити людину перед собою живою.

Був у Пархоменка і період регіональної роботи – у Ромнах і Кременчуці, де він портретував місцеву інтелігенцію й організував малювальну школу. Матеріалами цій школі допомагав Григорій М’ясоєдов, один із засновників Товариства передвижників. Цей сюжет показує: Пархоменко не був салонним петербурзьким художником, він повертався в провінцію вчити своїх.

У біографії Пархоменка є епізод, який радянська історіографія підняла на щит, а українська намагалася делікатно обійти. На замовлення Ленінової сестри Анни Єлизарової-Ульянової він 1920 року написав за фотографією дитячий портрет чотирирічного Володі Ульянова – до п’ятдесятиріччя вождя. Згодом узявся й за дорослого Леніна: відомий портрет 1921 року – варіація за фотографією Петра Оцупа. Так Пархоменко став одним із перших офіційних «ленінських портретистів» молодої радянської держави.

Парадокс: офіційна лояльність не врятувала. 1928 року Пархоменка заарештували. Два роки Бутирської в’язниці – без публічних звинувачень, без показового процесу. 1930-го відпустили, але в Москві лишатися не дали. Від лютого 1931 року він жив у Харкові, тодішній столиці радянської України, і провів там дев’ять останніх продуктивних років: писав, упорядковував спогади, листувався. Епістолярна спадщина – понад тисяча листів.

Помер 21 січня 1940 року в Москві. Точне місце поховання у головних джерелах не зафіксоване – біла пляма, що чекає дослідника.

Малярство було лише половиною його роботи. Ще замолоду, до Петербурга, Пархоменко видав збірку віршів, згодом – ще кілька. Він писав спогади: «О том, что было», «О себе и о своём деле», «Случаи». Окремі нариси – «Три дні у Толстого», «Як я писав портрет Леніна». Була і книга «Свободная женщина» – рідкісна для свого часу спроба чоловіка-художника говорити про жіночу автономію.

Сьогодні картини Пархоменка зберігаються у Третьяковській галереї, московському Літературному музеї та Музеї Льва Толстого, в обласних і відомчих збірках; окремі портрети – у приватних колекціях.

А Машеве стоїть, як стояло. За кілька кілометрів від кордону, у Семенівській громаді, серед тих самих лісів, що бачили хлопця, який пішов звідси з олівцем – і повернувся в історію українського мистецтва портретами своїх: Тичини, Панча, Головка, Лазаревського. Селянський син із Машевого, який учився у трьох столицях і малював живу літературу з натури, поки інші переписували її з фотографій.

P.S. Якщо у ваших родинних архівах Машевого, Семенівки чи навколишніх сіл зберігаються старі фото, листи Пархоменка, репродукції його робіт або згадки родичів – поділіться через наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Кожна деталь допомагає повертати наших із забуття.