Козак із Семенівки, який видав першу «Енеїду» — і став особистим лікарем царя. Невідома історія Йосипа Каменецького

У вересні 1798 року в Петербурзі виходить тоненька книжечка під довжелезною назвою «Энеида на малороссійскій языкъ перелициованная И. Котляревскимъ. Часть І, ІІ, ІІІ». Автор тексту — полтавець Іван Котляревський — про це видання дізнається лише потім: книжку випустив без його дозволу заможний конотопець Максим Парпура. На задніх сторінках — словник на 972 слова, який пояснює російському читачеві, що означає «тороки», «оселедці», «путря», «бовдур». Цей словник упорядкував і вичитав знайомий Парпури — лікар-хірург петербурзького військового шпиталю, козак Стародубського полку Йосип Каменецький, родом із Семенівки. Так із цвинтаря козацької старшини на Чернігівщині через імперську столицю в українську літературу вийшла перша друкована книжка нової доби. А її непомітний редактор за вісімнадцять років стане особистим лікарем російського царя.

Титульний аркуш першого видання «Енеїди» Івана Котляревського. Петербург, 1798. Йосип Каменецький — редактор словника, що йшов наприкінці книжки. Wikimedia Commons, public domain

Йосип Кирилович Каменецький (4 квітня 1750, Семенівка, Стародубський полк — 26 червня 1823, Санкт-Петербург) — український і російський лікар, доктор медицини (1814), перший вітчизняний (не іноземний) лейб-медик російського імператора Олександра I (з 1816 року). Народився у козацькій купецькій родині, козак Стародубського полку. Закінчив Чернігівський колегіум та Петербурзьку госпітальну школу (1780). Один із редакторів першого видання «Енеїди» Котляревського (1798), упорядник словника малоруських слів — фактично першого словника нової української лексикографії. Автор медичного підручника «Краткое наставление о лечении болезней простыми средствами» (1803), який витримав 13 перевидань і був перекладений вірменською та грузинською. Похований на Старому Донському цвинтарі.

Семенівка, 1750: купецький син у козацькому полку

Народився Каменецький 4 квітня 1750 року (24 березня за старим стилем) у слободі Семенівка — на той час містечку Топальської сотні Стародубського полку Гетьманщини. Семенівку заснував 1680 року Семен Самойлович, син гетьмана Івана Самойловича. До скасування кріпацтва 1861-го місто залишалося приватним володінням Самойловичів та їхніх нащадків.

Родина Каменецьких була купецькою. Не дворянською, не старшинською — а саме купецькою. У Гетьманщині другої половини XVIII століття це було соціальне становище десь посередині: уже не селяни, ще не шляхта. Йосипа за традицією записали козаком Стародубського полку — це давало певні станові права, хоча реальної військової служби в нього не було.

Початкову освіту здобув у церковній школі при семенівській парафії. Далі батько відправив його до Чернігова — у місцевий колегіум. Чернігівський колегіум 1750-х років був одним із найвпливовіших навчальних закладів Лівобережної України: програма наближена до Києво-Могилянської академії, латина, риторика, філософія. Звідти виходили майбутні священники, чиновники, лікарі. Каменецький, мабуть, добре давав собі раду з мовами — згодом це йому знадобиться.

Петербург, госпітальна школа і медицина без диплома

У середині 1770-х Каменецький вирушає до Петербурга — вступати на медицину. У Російській імперії того часу не було повноцінних медичних факультетів університетського типу: лікарів готували при військових шпиталях, у так званих «госпітальних школах». Петербурзька госпітальна школа давала практичну підготовку — анатомія, хірургія, фармакологія — і випускала «лікарів» (інколи їх називали «штаб-лікарями»), без дипломів університетського зразка.

Каменецький закінчив Петербурзьку госпітальну школу 1780 року. Йому було тридцять. Почав практику — спершу як рядовий військовий хірург, далі — на санітарно-медичних посадах при міських структурах столиці. До кінця 1790-х він уже інспектор петербурзької санітарно-медичної управи. Це не стільки лікарська, скільки адміністративна посада: контроль епідемій, нагляд за аптеками, перевірка лазаретів.

Доктором медицини — формально, з дипломом — Каменецький став аж 1814 року, у шістдесят чотири. До цього він майже сорок років працював лікарем без титулу. Імперська бюрократія залежала від паперів, але до людей із багаторічною практикою ставилася терпимо: знаєш справу — практикуй.

Чернігівський колегіум — навчальний заклад, де Каменецький здобув освіту перед поїздкою до Петербурга. Wikimedia Commons

1798 рік: як козак із Семенівки став хрещеним батьком української літератури

У середині 1790-х Каменецький познайомився в Петербурзі з Максимом Парпурою — заможним конотопським поміщиком, який тоді працював у медичному відомстві столиці. Парпура походив із того самого Лівобережжя, любив українську старовину і збирав рукописи. До нього в руки якимось чином потрапив рукопис «Енеїди» молодого полтавського чиновника Івана Котляревського — травестійна поема, що ходила Україною в списках уже років зо пʼять.

Парпура вирішив видати «Енеїду» друком. На свій кошт. Без відома Котляревського. Це була щира помилка — Котляревський пізніше скаржився, що видання вийшло з помилками й неточностями, і навіть напише знаменитий вірш-епіграму проти Парпури («Хто перший по дорозі «Енеїди» пішов»). Але історично саме видання 1798 року стало першою друкованою книжкою живою українською мовою. З нього починають відлік нової української літератури.

Каменецький брав участь у виданні як науковий редактор. Конкретно — упорядкував словник, який мав пояснити петербурзьким читачам незнайомі «малоросійські слова» Котляревського. У цьому словнику — 972 одиниці. Це перший друкований українсько-російський словник (точніше, словник «малоросійського наріччя» — в тогочасній термінології), який вийшов окремим виданням разом із літературним твором. Він закладе модель для всіх подальших словників XIX століття: Білецького-Носенка, Грінченка, Уманця.

Що означає для нас сьогодні те, що це робив козак із Семенівки? Йдеться не про метафору. Каменецький вичитував український текст із позиції людини, яка цією мовою виросла. Він знав, що «бовдур» — це димар, а не дурень. Що «путря» — каша з ячмінної крупи. Що «оселедець» — не лише риба, а й козача зачіска. Без цього словника росіяни читали б «Енеїду» наполовину сліпо. Без цього словника її, можливо, ніхто б не купував — і у наступний наклад 1808 року вона б не пішла.

Друге видання «Енеїди» 1808 року Парпура та Каменецький теж готували разом. Перші три частини, ті самі, що й 1798-го. Коли через двадцять років Котляревський нарешті випустить власне, авторизоване, повне видання поеми, частково спиратиметься саме на цей текст 1798 року. На того словника, який виправляв козак із Семенівки.

Іван Котляревський — автор «Енеїди», від поеми якого почалася нова українська література. Видання 1798 року вийшло без його відома. Wikimedia Commons, public domain

«Краткое наставление»: медицина для тих, хто не може дозволити собі лікаря

1803 року Каменецький видає в Петербурзі книжку «Краткое наставление о лечении болезней простыми средствами от различных припадков случающихся». Це не наукова монографія для колег. Це — народна медицина для звичайних людей. Для священників, поміщиків, дрібних чиновників і вчителів у глибокій провінції, де лікаря на сто верст не знайти. Описи симптомів, прості рецепти, поради щодо догляду за хворим — усе зрозумілою мовою, без латини.

Книжка стала бестселером свого часу — за мірками початку XIX століття. До 1860-х років вона витримала тринадцять перевидань російською. Її переклали вірменською і грузинською для південних окраїн імперії. У провінційних бібліотеках і священницьких бібліотечках вона лежала поряд із Біблією, календарем і «Письмовником» Курганова — як мінімально потрібний набір книжок для письменної людини.

Свого часу «Краткое наставление» було тим, чим у XX столітті стане Червоний Хрест: спробою донести базові знання про здоровʼя до людей, які не мають доступу до фахової допомоги. Каменецький писав книжку як практик, а не теоретик: за плечима в нього вже було двадцять років інспекторської роботи в петербурзьких лазаретах і шпиталях. Він знав, від чого реально вмирають люди — і що з цим можна зробити вдома, без аптеки.

Друге видання «Енеїди» 1808 року, у підготовці якого Каменецький брав участь разом із Максимом Парпурою. Wikimedia Commons, public domain

1816: перший вітчизняний лейб-медик

У 1814 році Каменецький, у віці шістдесяти чотирьох, нарешті здобуває диплом доктора медицини. Дисертація — за сукупністю заслуг, не за окремою працею. Це формальність, але формальність важлива: без диплома не можна обійняти найвищі посади в імперській медичній ієрархії.

А вже 1816 року — у шістдесят шість — Каменецький стає лейб-медиком імператора Олександра I. Особистим лікарем царя. До нього на цій посаді були переважно німці й шотландці: спершу Лесток і Кондоїді при Єлизаветі, далі Роджерсон, Вільє, Крайтон при Катерині II та Павлі. Каменецький став першим вітчизняним — тобто народженим у Російській імперії, а не запрошеним із Європи — лейб-медиком в історії російського двору. Парадокс: син Семенівки, козак Стародубського полку — і саме він уперше зайняв цю позицію.

На посаді лейб-медика Каменецький супроводжував Олександра I у його поїздках, оглядав імператорську родину, отримував доступ до конфіденційних розмов. Жодних його мемуарів, листів чи щоденників не збереглося — або їх ніхто не опублікував. Що він думав про царя, про його містичні захоплення останніх років, про європейські дороги Олександра — невідомо. Каменецький був із тих людей, які роблять справу і не лишають слідів.

Імператор нагородив його орденом Святої Анни 2-го ступеня та орденом Святого Володимира 4-го ступеня. Скромно, як для лейб-медика, — але Каменецький, вочевидь, не претендував на більше.

Імператор Олександр I — пацієнт Каменецького з 1816 року. Портрет роботи Томаса Лоуренса, 1814–1818. Royal Collection / Wikimedia Commons, public domain

Смерть у Петербурзі, могила в Москві, забуття на дві сотні років

26 червня 1823 року Йосип Каменецький помер у Петербурзі. Йому було сімдесят три. Тіло перевезли до Москви й поховали на Старому Донському цвинтарі — одному з престижних некрополів імперії, де лежали Сумарокови, Чаадаєви, частина роду Толстих. Могила збереглася й до сьогодні, хоча відвідують її, мабуть, переважно випадкові туристи.

Імператор пережив Каменецького лише на два роки — Олександр I помер у Таганрозі в листопаді 1825-го, і його смерть швидко обросла містифікаціями про старця Феодора Кузьмича. Каменецький усього цього вже не побачив.

В українській культурі імʼя Каменецького забулося майже одразу. У Семенівці немає вулиці його імені. У Чернігові — теж. Його імʼя іноді згадують у спеціалізованих працях з історії української медицини XVIII століття. Майже ніхто не повʼязує його з «Енеїдою» Котляревського: усі знають Парпуру як видавця, а імʼя редактора-словникаря зазвичай тоне у виносках.

Тим часом без Каменецького, людини з Семенівки, що в дитинстві бігала козацькою слободою на самій півночі Гетьманщини, виданням «Енеїди» 1798 року не було б у тому вигляді, у якому ми його знаємо. Без його словника на 972 слова перший друкований український літературний твір був би просто незрозумілим набором кумедних слів для російського читача. А отже, не пішов би в наступні наклади й не започаткував би тієї довгої лінії, від якої зростає Шевченко, Куліш, Франко і вся подальша українська література.

Дивна, дуже українська біографія: лікар імперії, чий головний спадок — словник до головної комічної поеми вже не імперської, а зовсім іншої країни. Каменецький, мабуть, цього й сам не усвідомлював. Просто робив, що вмів — і десь поміж пацієнтами лазарету та особистим оглядом царя, між анатомічними практикумами та «Кратким наставлением», встиг непомітно перекласти росіянам слово «бовдур». Так іноді й починається література.

P.S. Якщо у вас є старі фотографії Семенівки, Костобоброва, Жадового, Погорільців або інших сіл громади XIX–XX століть — надсилайте нам у Telegram-бот @mmedia_addnews_bot. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату. Ці світлини допоможуть зберегти історію краю.