Наприкінці ХІХ століття Жадове було більше за декотрі повітові містечка. Перепис 1897 року налічив тут 4845 душ. За десять років до того в селі стояли дві православні церкви, працювали школа й чотири лавки, а ярмарок збирався двічі на рік. Село над Сухомлинкою правило за центр Старожадовської волості. У цьому селі, у родині Титовичів, із різницею в шість років народилися двоє хлопців, які згодом стануть професорами медицини. Старший, Тихон, – улітку 1896-го. Молодший, Тимофій, – 4 лютого 1902 року.
Про дитинство обох не збереглося майже нічого. Ані імен батьків, ані ремесла, з якого жила родина, ані школи, де вони вчилися грамоти. Біографії братів починаються там, де їх уперше зафіксували документи вишу: спершу Тихон, а за ним і Тимофій пішли вчитися на лікарів. Старший закінчив медичний факультет Донського університету 1923 року, молодший – медичний факультет Північно-Кавказького університету 1925-го.
Далі їхні дороги розійшлися за фахом і зійшлися за адресою.
Тихон обрав шкіру – дерматовенерологію, тодішню передову лінію боротьби з сифілісом і гонореєю. Тимофій узявся за внутрішні хвороби: шлунок, серце, легені, кров. Ці два напрями майже не перетинаються в лікарській практиці, і саме це надалі рятує їхні біографії від плутанини, до якої дуже спокушає спільне прізвище.
Дванадцять років після диплома Тимофій Глухенький не міняв міста. Ростов, той самий університет: спочатку лікар, потім асистент, потім доцент кафедри терапії. З 1931-го – ще й декан медичного факультету, тобто людина, яка підписує відрахування, розподіли та списки на стипендію.
1932 року вийшла його перша помітна робота – про походження виразкової хвороби шлунка. За пʼять років він захистив докторську дисертацію: про лікування набряків хлористим амонієм. Докторський ступінь здобув наприкінці тридцятих, ще не маючи сорока. Довідники подають тут різні роки, тож називати навмання не будемо.
Потім почалися переїзди, які за нього вирішувала не карʼєра. 1938 року він очолив кафедру терапії в Іжевську й одночасно став заступником директора інституту з навчальної роботи. 1941-го його перевели в Орджонікідзе, на ту саму подвійну посаду. Це роки, коли медичні інститути евакуювали разом зі студентами, а кафедри терапії працювали здебільшого як шпитальні.
1944 року Тимофій Глухенький приїхав до Львова.
Того самого року до Львова перебрався і його старший брат: Тихон Титович став доцентом кафедри шкірних і венеричних хвороб. Так уперше з юності вони опинилися в одній установі – Львівському медичному інституті, який щойно відновлював роботу. Тимофій очолив терапевтичну кафедру, а того ж року – і сам інститут. Пробули вони поруч тринадцять років.
Львівський період і став головною справою його життя, хоч починався він не з наукової теми, а з побаченого.
У передгірʼях Карпат Глухенький натрапив на хворобу, якої на Чернігівщині майже не бачив: ендемічний зоб. Через нестачу йоду в ґрунті й воді щитоподібна залоза розросталася так, що змінювала обрис шиї. У деяких гірських селах це стосувалося більшості дорослих. 1947 року він видав «Клініку зобу в Західних областях України», а через дванадцять років – монографію «Зобная болезнь». Йодна профілактика, яку запроваджували в цих областях у наступні десятиліття, спиралася зокрема й на такі описи.
Паралельно він узявся за курорти. Трускавець, Моршин, Любінь Великий лікували водами століттями, але лікували значною мірою на віру. Глухенький почав міряти: що саме, кому і в яких дозах допомагає. 1950 року вийшла його праця про терапевтичну дію бальнеологічних ресурсів цих трьох курортів.
Ще одна львівська адреса виявилася для нього доленосною інакше.
З 1945 по 1957 рік Тимофій Глухенький жив на вулиці Кармелюка, 3 – у віллі, збудованій 1925 року для Марʼяна Панчишина, найвідомішого українського лікаря міжвоєнного Львова. Панчишин помер 1943-го, у війну; його родина виїхала. 1957 року Глухенькі теж покинули цей будинок і переїхали до Києва.
Від серпня 1990 року в цих кімнатах працює Музей історії медицини Галичини імені Марʼяна Панчишина. А з 2010 року нащадки Тимофія Глухенького через суди намагалися повернути будинок собі. Справа тяглася пʼять років і закінчилася 11 лютого 2015-го: Вищий спеціалізований суд лишив будівлю у власності громади Львова.
У Києві 1957 року він очолив кафедру терапії педіатричного факультету медичного інституту імені Богомольця й тримав її вісімнадцять років. Це найдовший відрізок в одному кріслі за все його життя.
Саме тут склалася цифра, яка про викладача говорить більше за перелік звань: сорок кандидатів наук. Сорок захищених дисертацій, кожна з яких означає кілька років чиєїсь роботи поруч. Плюс близько сотні власних публікацій і кілька монографій.
1968 року він став заслуженим діячем науки УРСР. 1975-го залишив завідування, але з кафедри не пішов – ще пʼять років працював професором-консультантом. Помер 28 вересня 1980 року, на сімдесят девʼятому році життя.
Старший брат пережив його майже на десять років. Тихон Титович 1958 року поїхав зі Львова до Тернополя, пʼятнадцять років завідував там кафедрою дерматовенерології, написав 118 наукових праць і помер 1 січня 1990 року, у девʼяносто три. Його син Борис теж став дерматовенерологом і професором. Лікарська лінія, що почалася в Жадовому, протривала три покоління.
У січні 2022 року бібліотека Національного медичного університету імені Богомольця виставила в читальній залі його книжки – до 120-річчя від дня народження. На полицях стояли «Зобна хвороба», брошура про Трускавець, підшивки «Врачебного дела» за ті роки, коли він там друкувався.
Жадове, звідки все почалося, за той самий час прожило зворотний шлях. Від майже пʼяти тисяч мешканців наприкінці ХІХ століття – до двох тисяч за переписом 2001-го. 2020 року село увійшло до Семенівської міської громади й до Новгород-Сіверського району. До кордону звідси пʼятнадцять кілометрів, і цю відстань долають навіть дрони.
Це село дало Семенівщині не лише лікарів. Звідси ж походить художник Микола Гайдук, про якого ми писали окремо. Одне село, різні покоління, різні кінці країни, куди їх потім розкидало.
Джерела:
Глухенький Тимофій Титович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Глухенький_Тимофій_Титович
Глухенький Тимофій Титович, Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/search_articles.php?id=30490
Глухенький Тихон Титович, Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/search_articles.php?id=30491
«Глухенький Тимофій Титович – терапевт, доктор медичних наук, професор»: до 120-річчя від дня народження, НМУ імені О. О. Богомольця – https://nmuofficial.com/news/gluhenkyj-tymofij-tytovych-terapevt-doktor-medychnyh-nauk-profesor-do-120-richchya-vid-dnya-narodzhennya/
Кафедра внутрішньої медицини № 1, Львівський національний медичний університет – https://new.meduniv.lviv.ua/kafedry/kafedra-vnutrishnoyi-medytsyny-1/
Музей історії медицини Галичини імені Марʼяна Панчишина – https://uk.wikipedia.org/wiki/Музей_історії_медицини_Галичини_імені_Мар%27яна_Панчишина
Суд залишив приміщення музею історії медицини у власності громади Львова, ZAXID.NET – https://zaxid.net/sud_zalishiv_primishhennya_muzeyu_istoriyi_meditsini_u_vlasnosti_gromadi_lvova_n1340420
Жадове – https://uk.wikipedia.org/wiki/Жадове
Світлини: з фондів Енциклопедії Сучасної України, Вікісховища, укр. Вікіпедії та бібліотеки НМУ імені О. О. Богомольця
P.S. Якщо у вас є старі фото Жадового, шкільні знімки або будь-що про родину Глухеньких – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Семенівка» / «Місцеві медіа»